Книги та цитати

4. Від прадіда — те, що мені не довелось відвідувати публічних шкіл; я користувався послугами чудових вчителів вдома і зрозумів, що на таке варто витрачати кошти.

По-друге: і найбільш довговічний, і той, хто помер, лише розпочавши життя, втрачають, фактично, одне й те ж саме. Теперішнє — ось усе, чого можна позбутися, бо тільки його й маєш, а ніхто не позбавляється того, чого не має.

Не розтринькуй залишок життя на міркування про інших, якщо тільки не йдеться про щось загальнокорисне. Адже розмірковуючи про те, хто що робить і заради чого він це робить, хто що сказав, замислює і чинить, ти упускаєш іншу справу: все таке відволікає від турботи про власне керівне начало. Належить вилучати зі своїх уявлень усе безцільне і даремне, особливо ж те, що навіяне пустою цікавістю і злобою. Належить привчати себе лише до тих думок, щодо яких на раптове питання: «Про що ти зараз думаєш?» ти міг би відверто відповісти, що про так і ось таке.

А ти менше цінуєш свою природу, ніж гравер — гравірування, танцюрист — танці, сріблолюбець — гроші, честолюбець — славу. Всі вони, коли захопляться, вважають за краще не їсти і не спати, Тільки б примножувати те, до чого схильна їх душа. Невже загальнокорисна діяльність здається тобі менш значною і менш гідною зусиль?“.

Адже вони ж завжди прагнуть до того, що їм видається пристойним і корисним. — «Але насправді це не так». — Тоді повчай і вказуй, але не виходь із себе.

Який він був вірний і рівний у своїх дружніх стосунках! Як терпляче вислуховував він тих, котрі відверто висловлювалися проти його думки, і як радів, якщо хтось пропонував краще! Який він був благочестивий і в той же час чужий забобонам! Нехай свою останню годину ти зустрінеш з такою ж спокійною совістю, як він!

54. Те, що не дає користі вулику — не дасть користі і бджолі. 55. Якби матроси надумали сварити того, хто їх годує або хворі — лікаря, то кого б вони стали слухати? Або як міг би перший домогтися порятунку для тих, які разом пливуть, а другий — одужання хворих?

Обличчя, спотворене гнівом — жахливе і протиприродне. Якщо такий вираз обличчя повторюється часто, воно ніби знищує людську подобу, гасить цей світоч, так що жодним чином не можна її відновити. З цього можна зрозуміти, що гнів суперечить розуму. Якщо ми позбавимося здатності усвідомлювати помилки, то для чого власне жити?

36. Слова Антисфена: „Робити добро і зажити водночас поганої слави — в цьому є щось царське“.

73. Якщо ти зробив добро, а інший відчув добро, то чого ж ти, уподібнюючись дурням, прагнеш ще до чогось третього, на кшталт слави доброї людини або нагороди?

74. Ніхто не втомлюється отримувати користь. Користь пов'язана з дією, згідною з природою. Не втомлюйся отримувати користь, надаючи її!

4. Люди будуть робити одне і те ж, як ти не переймайся.

[…] не гніватися на людей бездушних і невдячних, більше того, навіть піклуватися про них.

30. І в Сенаті, і в бесіді з приватною особою слід говорити з гідністю, але без пихатості. Нехай мова твоя буде правдива.

Коли якісь люди засуджують тебе, або ненавидять, або погано відгукуються про тебе, підійди впритул до їхньої душі, осягни її сутність і подивися, що вони собою являють. Ти побачиш, що тобі нема чого турбуватися щодо того, яка думка цих людей про тебе. Адже І боги […]

Не сподівайся на здійснення Платонової держави, але будь задоволений, якщо справа посувається вперед, хоча б на один крок, і не дивись на цей успіх, як на щось, що не має значення. Хто змінить спосіб думок людей? А що може вийти без такої зміни крім рабства, стогонів і лицемірної покори?

Що поганого або незвичайного в тому, якщо неосвічена людина чинить, як неосвічена? Поміркуй, чи не слід тобі звинувачувати самого себе в тому, що ти не чекав від такої людини такого роду вчинків.

36. Вислів Епіктета: «Не існує насильства, яке могло б позбавити нас свободи вибору».

[…] навіть сам Кассій, незважаючи на те, що він має славу вправного командира і йому приписують безліч успішних кампаній, не має переваги у нинішній кризі. Бо орел на чолі галок не стає грізним ворогом, як і лев на чолі оленят. А що стосується арабської війни і великої парфянської війни, то саме ти, солдат, а не Кассій, спричинив їх переможне завершення.

Попри те, що після затятої битви було отримано блискучу перемогу, коли солдати подали прохання про додаткову винагороду, імператор відмовив їм, сказавши, що чим більше вони отримають понад установлену платню, тим більше буде витиснуто поту і крові з їх батьків і родичів.

Коли Марк готувався до війни проти Кассія, він не приймав жодної допомоги від варварів, хоча багато хто пропонував йому свої послуги, кажучи, що варварів не повинні стосуватися проблеми, які виникають між римлянами.

Марк навіть у Сенату просив грошей з державної скарбниці, хоча правитель міг цього вимагати, тому, що Марк вважав, що все — як гроші, так і все інше — належать Сенату і народу; бо я, сказав він, виступаючи перед Сенатом, так далекий від того, щоб мати щось власне, що навіть живу в будинку, який належить вам.

Луцій, який щойно приїхав до Риму, запитав імператора, якого він зустрів на своєму шляху, куди він прямує і в якій справі, і Марк відповів: навіть старому корисно вчитися; зараз я прямую до Секста-філософа, щоб дізнатися те, чого я ще не знаю. І Луцій, піднявши руку до неба, сказав: «О, Зевсе, цар римлян у старості бере свої таблички і йде […]

[…] але нехай той, хто висуває звинувачення, буде притягнутий до відповідальності.

Не вважай за мале те, що викликає велике. Мала шпара в кораблі впускає всередину страшну течу. Не гадай, що невидне і безсильне — одне і те ж саме. А люди […]

Вексель не папером і чорнилом страшний, але зобов'язанням, захованим там. Бомба небезпечна не чавуном, а порохом і здатністю того пороху горіти. Все невидиме сильніше за видиме, і видиме залежить від невидимого.

Салакон. Облиш! Поїси, потім справишся. Сабаш. Заради черева хіба можу знехтувати батьківську волю, окрім того, стережуся споживати чуже добро. Батько мій змолоду проказує мені сі слова: "Що не поклав — не руш!"

Сабаш. Є приказка: "Мати боязкого сина не плаче".

Не той орел, що літає, А той, що легко сідає, Не той бідак, що без хати, А в кого схотінок багато. Ласощ ловить рибу й звірі, І птахів, що вийшли з міри. Ліпший-бо сухар з водою, Аніж цукор із бідою.

Не забувай притчі, яку часто я переказував: "Пса б'ють, а лев боїться".

"У друга вода солодша ворожого меду".

— Що я чую? — вигукнув Коббі зі щирим подивом. — У тебе немає й шекеля в гаманці, а ти сидиш, наче статуя, під парканом? Чому ти не закінчуєш свою колісницю? Як же ти думаєш задовольнити мої вишукані апетити? Це не схоже на тебе, друже мій. Де ж твоя невичерпна енергія? Може, це боги накликали на тебе нещастя?

Я дещо зрозумів, Бансире. До мене дійшло, чому ми ніколи не могли знайти способу розбагатіти. Ми його просто ніколи не шукали. Ти будував найкращі колісниці у Вавилоні. На них і йшли всі твої старання. Тому ти й не здобув багатства.

— Цього вистачило, щоб перетворити серце пастуха на серце лихваря, — відповів він. — Але ж усе, що я заробляю, і так належить мені. — Нічого подібного, — заперечив Альгаміш. — Хіба ти не платиш кравцеві? А шевцеві за сандалі? Хіба тобі не доводиться віддавати гроші за їжу? Ти ж не можеш жити у Вавилоні, не маючи витрат. Скільки із заробленого ти віддав за останній місяць? А за рік? Дурню! Ти платиш будь-кому, крім себе. Усе зароблене тобою йде іншим. Ну то будь тоді рабом і працюй за їжу й одяг, які вважатиме за потрібне дати тобі твій господар. Якби ти залишав собі лише одну десяту заробітку, скільки б ти міг накопичити за десять років?

— Дурень повинен набиратися розуму, — пробурчав він. — Навіщо ж ти повірив, що цегляр щось тямить у коштовностях? Хіба ти підеш до цегляра, щоб дізнатися щось про зорі? Ні, присягаюся своєю хламидою, ти підеш до астролога, якщо маєш хоч краплю розуму. Твої заощадження пропали, юначе. Ти зрубав своє дерево багатства під самий корінь. Але ти можеш посадити інше. Спробуй ще раз. І наступного разу, якщо тобі знадобиться порада щодо коштовностей, іди до ювеліра. Якщо захочеш щось дізнатися про овець, іди до пастуха. Порада нічого не коштує, але ти повинен звертатися до людей лише по слушні поради. Тому ж, хто дослухається до слів невігласів, доведеться розплачуватися всіма своїми грішми. — Сказавши це, він пішов.

КРАЩЕ МАЛА ПЕРЕСТОРОГА, НІЖ ВЕЛИКІ ЖАЛІ

Вавилон процвітав століття за століттям, бо був цілковито захищений. Іншого він просто не міг собі дозволити.

Сьогодні такими засобами слугують страхові компанії, ощадні рахунки, цільові інвестиції. Вони допомагають нам захиститися від несподіваних бід, які можуть увійти в будь-які двері. МИ НЕ МОЖЕМО ОБІЙТИСЯ БЕЗ НАЛЕЖНОГО ЗАХИСТУ

У всі віки вона виводила людей зі смуги труднощів і приводила до успіху. І так буде завжди, доки будуть люди, які розуміють її магічну силу: ТАМ, ДЕ Є МЕТА, ЗНАЙДЕТЬСЯ І ШЛЯХ

Багато хто тремтів від страху, і лише батоги наглядачів змушували їх рухатися, щоб покупці могли роздивитися й оцінити їх. Ми з Мегіддо намагалися заговорити з кожним покупцем, який підходив. Работорговець привів воїнів із царської охорони, які закували Пірата в кайдани, а коли він почав опиратися, жорстоко побили його. Коли Пірата виводили, мені стало його шкода. Мегіддо відчував, що нам скоро судилося розлучитися. Коли поруч не було покупців, він серйозним тоном переконував мене не цуратися жодної праці: «Дехто терпіти не може працювати. Робота для них гірша за ворога. А до неї ж треба ставитися як до друга, її треба полюбити. Неважливо, що вона тяжка. Коли ти будуєш гарний дім, не має значення, що балки важкі, а по воду для штукатурки доводиться ходити далеко. Пообіцяй мені, юначе, що коли знайдеш собі господаря, то працюватимеш на нього щосили. Неважливо, якщо йому сподобається не все, що ти робиш. Запам’ятай: добре виконана робота приносить користь насамперед тобі самому. Вона зробить із тебе людину».

Нана-наїд був дуже задоволений моїми успіхами й відлічив мені мою частку. Я так радів, що в мене з’явилися власні гроші! Мегіддо мав рацію, коли казав, що добра робота не залишиться непоміченою господарем. Тієї ночі я був так схвильований, що ледве зміг заснути. Я намагався підрахувати, скільки зможу заробити за рік і скільки років мені знадобиться, щоб здобути свободу.

[…] найбільше мені подобається та підприємливість, із якою ти їх продаєш. Ця здібність неодмінно приведе тебе до успіху». Можеш уявити, як підбадьорили такі слова нещасного раба, який залишився без рідних і друзів у великому місті й намагався всіма засобами покінчити зі своїм принизливим становищем.

Жодного разу за всю свою історію Вавилон не був підкорений загарбниками, за винятком 540 року до нашої ери. Але навіть і тоді його мури залишилися неприступними. Історія падіння Вавилона вельми незвичайна. Перський цар Кір, один із найбільших завойовників тієї епохи, почав наступ на місто. Радники царя Вавилона Набоніда переконали його вийти з міста, щоб зустріти Кіра й дати йому бій, не наражаючи місто на облогу. Вавилонське військо зазнало поразки й утекло. Кір увійшов до Вавилона через відчинені ворота й заволодів ним без опору.

[…] на стадії пілотного проєкту, але є вже й упроваджені. У Becton Dickinson служба глобальної автоматизації в межах ІТ-відділу наглядає за кількома когнітивними пілотними проєктами на базі засобів штучного інтелекту та RPA (у партнерстві з Global Shared Services). Ця служба використовує комплексні карти процесів для керування впровадженням і визначення можливостей автоматизації. Крім того, вона використовує графічні «теплові карти», які показують види діяльності […]

Компанії, які не хочуть інвестувати в ШІ, називаючи головною причиною неминуче скорочення робочих місць, повинні знати, що значно краще із цим завданням справляється систематичне виснаження працівників або відмова від аутсорсингу.

Когнітивні системи розв’язують лише окремі завдання, а не беруть під контроль увесь процес. Скорочення в нашому дослідженні здебільшого були спричинені «вигоранням» працівників, яких не було ким замінити, або автоматизацією аутсорсингу.

Stitch Fix продала одягу на 730 млн доларів у 2016 році й на 977 млн — у 2017-му. Компанія отримала цей дохід завдяки системі рекомендацій, які становлять основу її бізнесу. Stitch Fix має понад 2 млн активних клієнтів у Сполучених Штатах і працює з більш ніж 700 брендами. Ми не намагаємося продати вам паски, які так пасують до блузки, доданої в кошик, чи нав’язати певну марку, бо ви її вже купували, або використати вашу історію переглядів, щоб запропонувати маленьку чорну сукню, — усі ці дії мають низькі показники конверсії. Натомість ми створюємо унікальні персональні комплекти, використовуючи аналіз даних і машинне навчання разом з експертною думкою.

У 2007 році (тоді ж, коли з’явився iPhone) я пішла з Parthenon Group і стала партнеркою у венчурній фірмі Leader Ventures, але не припиняла думати про роздрібну торгівлю. Я спостерігала за мережею відеопрокату Blockbuster під час зростання Netflix. Обидві компанії лідирували за продажами: перша — через офлайн-магазини, а друга — завдяки онлайн-контенту. Це був ідеальний приклад, і я могла точно сказати, коли одна шалька терезів переважувала іншу. Щоразу, коли Netflix займала близько 30% ринку, місцевий Blockbuster закривався. Тоді решта 70% клієнтів опинялися перед вибором: спробувати Netflix або їздити по фільми до віддаленого магазину. Більшість схилялася до Netflix, чинячи ще більший тиск на Blockbuster. Кількість покупців, які поставали перед вибором «спробувати нове чи витратити час», зростала, й офлайн-магазинів ставало дедалі менше. Я усвідомила, що й інші ритейлери можуть розділити долю Blockbuster, якщо не переглянуть свої стратегії. Наприклад, їм варто було замислитися: який вигляд матиме купівля джинсів через десять років?

Використовуючи аналіз даних, ми відрегулювали відстань від коміра до першого ґудзика на сорочках для чоловіків із великим обхватом грудей. Ми знаємо, якій частині населення підходять штани з довжиною внутрішнього шва 69 см, і можемо розрахувати запаси на основі цих даних. У певному сенсі це легка частина роботи. Складніше розрахувати, як правильно підібрати для клієнта сукню потрібного кольору й розміру у відповідний час. Ми маємо враховувати всі параметри, а також смак споживача, пору року, місцеперебування, минулі тенденції — безліч змінних. Коли треба було обрати, у що вкладати кошти: у маркетинг, продукт чи аналіз даних, ми майже завжди обирали останнє. Ми раді, що почали з Data Science, а не стали звичайним ритейлером, щоб згодом перетворювати традиційну модель — це, як на мене, не спрацювало б. Для традиційного роздрібного продавця сказати «Давайте робити те саме, що Stitch Fix» — однаково, що я сказала б: «А чи не стати мені вищою?»

Як і шекспірівський віщун, алгоритми часто можуть передбачати майбутнє з величезною точністю, але без зазначення причин та обставин подій. Алгоритм може переглянути всі статті в The New York Times і визначити, яку з них найімовірніше перепостять у Twitter, але зробить це без обов’язкових пояснень, що до цього спонукатиме. Алгоритм може передбачити, хто з працівників у найкоротший строк виявиться найуспішнішим, не уточнюючи, які якості найважливіші для успіху. Усвідомлення цих двох обмежень алгоритмів — перший крок до поліпшення керування ними. А тепер розгляньмо, які ще кроки можна зробити для успішнішого їх використання.

Розгляньмо випадок із компанією eBay, яка роками використовує рекламу в Google. В eBay помітили, що люди, які переглядали цю рекламу, купували на їхньому сайті частіше, ніж ті, хто реклами не бачив. Але поза їхньою увагою залишилося те, чи змушує реклама (яку показували мільйони разів) приходити на їхній сайт. Зрештою дійшло до того, що рекламу стали бачити лише покупці eBay. Щоб відокремити кореляцію від причини, eBay провела великий експеримент, у якому рекламу випадковим чином показували одним людям, а іншим — ні. Результат? Виявилося, що реклама здебільшого марна, оскільки люди, які її бачать, уже знають про eBay і в будь-якому разі купували б там.

ШІ-помічники не лише мінімізують витрати й ризики споживачів, а й зроблять їхнє життя значно зручнішим. Вони забезпечать безперебійність повсякденних покупок для дому — так само, як це відбувається зараз із водою та електрикою, — і керуватимуть складнішими алгоритмами ухвалення комплексних рішень, вивчаючи критерії споживачів і компроміси, на які ті можуть піти (наприклад, вибір надійнішого продукту за ціною, трохи вищою від очікуваної). Усі ці процеси істотно вплинуть на бізнес-середовище. Технології, які докорінно змінюють способи взаємодії споживачів із ринком, також перетворюють сам ринок і компанії, що на ньому працюють. Наприклад, у 1950-х роках зростання кількості супермаркетів призвело до того, що для просування на ринку стали важливими масштаб підприємства й публікації про нього в засобах масової інформації. Це спричинило хвилю злиттів серед компаній — виробників товарів широкого вжитку. Платформи та ШІ-помічники також вплинуть на бренди й ритейлерів, змінять співвідношення сил на ринку, яке визначає позиції гравців у ланцюжку створення цінності та лежить в основі конкуренції.

По-перше, бренди повинні активно інвестувати у вивчення алгоритмів, які платформи використовують для формування рекомендацій і вибору продуктів. Необхідно розуміти, як вони працюють, зокрема як саме відбувається оцінювання брендів для кожного споживача. У деяких товарних категоріях і для певних покупців бренди можуть бути важливішими за ціну (як приклад можна навести продукти Apple). В інших категоріях (скажімо, зубних щіток) бренди менш актуальні. Алгоритми враховуватимуть такі відмінності.

Інша річ — ШІ-помічник: він здатний регулярно переглядати всі бренди в будь-якій категорії, чи то ноутбуки, чи жувальна гумка, і рекомендувати нові, які могли б краще слугувати покупцеві. Деякі споживачі, можливо, захочуть змін просто заради різноманітності, тому помічники періодично пропонуватимуть їм нові продукти, які зможуть їх зацікавити.

І це тоді, як багатьох інших жорстокість не врятувала від утрати влади навіть у мирні дні, не кажучи вже про тривожний воєнний час. Я думаю, що річ у відмінності між жорстокістю, застосованою добре, і жорстокістю, застосованою погано. Добре застосованою жорстокістю (якщо погане дозволено назвати добрим) є та, до якої вдаються один раз, коли до цього змушують інтереси безпеки, а потім не продовжують її, а обертають, наскільки можливо, на благо підданих. Погано застосована жорстокість — це та, яка спочатку може бути незначною, але з плином часу не припиняється, а навпаки, починає множитися. Ті, хто дотримується першого правила, можуть, як Агафокл, захистити свою владу з допомогою божественною й людською; усі ж інші приречені на загибель. Звідси випливає, що, приймаючи владу, її носій повинен зважити, яких кривд йому необхідно […]

[…] вдатися до них усіх разом, щоб вони потім не множилися щодня і щоб тим самим заспокоїти людей та прихилити їх до себе благодіяннями. Хто з боязкості чи недоумства чинитиме інакше, той буде змушений ніколи не випускати меча з рук і не зможе довіряти своїм підданим, бо через нові й безперервні розправи вони не зможуть бути впевненими в ньому. Адже кривди слід завдавати всі разом, аби їхня дія, стиснута в часі, могла притупитися; благодіяння ж слід чинити поступово, щоб люди краще їх відчули.

[…] становище хиткіше й ненадійніше, бо вони цілком залежать від сваволі тих громадян, які обіймають посади й без зусиль можуть позбавити державця влади, особливо за несприятливих для нього обставин, виступивши проти нього або відмовившись підкорятися. Сам же державець, потрапивши в біду, не встигне здобути необмежену владу, тому що його піддані й співгромадяни, звикнувши виконувати розпорядження чиновників, не слухатимуть його власних, і в нещасті державець завжди відчуватиме брак довірених осіб. Адже такому правителеві не можна покладатися на те, що він бачить у мирний час, поки громадяни залежать від влади й кожен із них поспішає на поклик державця, пропонує свої послуги й готовий померти за нього, доки життю цієї людини нічого не загрожує. Але коли в годину випробувань держава потребує громадян, на багатьох розраховувати їй не доводиться. Подібні випробування ще небезпечніші тим, що проводити їх можна лише один раз. Тому мудрий державець повинен обміркувати, як за будь-яких обставин підтримувати в громадянах потребу в державі й у ньому самому; тоді ніхто його не зраджуватиме.

Німецькі міста мають повну свободу, територія округи кожного з них невелика, і вони підкоряються імператорові, коли самі того забажають, не боячись ані його, ані інших навколишніх князів, бо укріплені настільки, що їхня облога видається кожному виснажливою й тяжкою. Усі вони оточені відповідними ровами й мурами, мають достатню кількість гармат, у міських льохах тримають річні запаси їжі, питва й палива. Крім того, щоб забезпечити прожиток плебсу без утрат для скарбниці, у них завжди є запас роботи на рік, яка може зайняти плебеїв і забезпечує життя та процвітання міста. Вони також приділяють багато уваги військовим вправам і різними способами підтримують їх на належному рівні.

Хоробрі з друзями, вони боязкі перед ворогами; ані страху Божого, ані вірності людям; вони служать державцеві захистом лише до першого бою; на війні тебе грабують вороги, у мирний час — найманці.

Тому мудрий державець завжди намагається обходитися без таких військ і спиратися на власні, воліючи програти зі своєю армією, ніж перемогти з чужою, бо перемога, здобута чужою зброєю, несправжня.

[…] і щедрість Сципіона з тим, що пише про Кіра Ксенофонт. Мудрий державець повинен чинити так само й у спокійний час ніколи не віддаватися неробству, а витрачати його на набуття навичок, якими можна буде скористатися за сприятливих обставин, щоб бути готовим протистояти примхам долі.

[…] тому що людина, яка бажає чинити лише добро, неминуче загине серед стількох чужих добру. Тому державцеві, який хоче зберегти свою владу, треба навчитися бути недобрим і користуватися цим умінням у разі потреби.

Папа Юлій II скористався славою щедрого, щоб зійти на престол, але коли йому знадобилося вести війну, він і не думав про збереження цієї слави. Нинішній король Франції вів свої війни, не обкладаючи підданих особливим податком, бо міг нести додаткові витрати завдяки своїй багаторічній ощадливості. Король Іспанії, що нині править, не витримав би стількох кампаній і не здобув стількох перемог, якби вважався щедрим. Тому державець, який не хоче грабувати своїх підданих, бути беззахисним, стати злиденним і зневаженим, бути змушеним до хижацтва, не повинен обтяжуватися прізвиськом скупого, бо це одна з тих вад, які дозволяють йому правити.

І якщо добре подумати, то він учинив значно милосердніше, ніж флорентійський народ, який полишив роздерту смутою Пістою напризволяще, аби уникнути підозри в жорстокості. Тому державцеві не слід перейматися поганою славою жорстокого, коли він хоче втримати своїх підданих у єдності й покорі, бо, покаравши для остраху небагатьох, він виявить значно більше милосердя, ніж ті, хто з надмірної любові до ближнього не наважується припинити безлади, що загрожують грабунками й убивствами. Адже смута завдає шкоди всьому суспільству […]

Проте такий державець не повинен бути легковірним і квапливим у вчинках, і, оскільки у страху великі очі, йому слід діяти помірковано, зберігаючи розсудливість і людяність, щоб зайва довірливість не обернулася необережністю, а надмірна підозріливість не зробила його правління нестерпним. Тут постає спірне питання: що краще — бути любим чи вселяти страх. Відповідь така: бажано і те, й інше, але оскільки важко поєднати в собі обидві ці властивості, значно надійніше вселяти страх, ніж любов, якщо вже доводиться обирати щось одне. Адже про людей загалом можна сказати, що вони удавальники, утікають від небезпеки, жадібні до наживи. Коли робиш їм добро, вони навіки твої, вони готові пожертвувати для тебе життям, майном і дітьми — якщо, як уже сказано, потреби в цьому не передбачається. Щойно вона виникне — їх наче й не було. І державець, який цілком спирається на людські обіцянки й не шукає собі іншої опори, гине, бо друзі, яких можна придбати за плату, легко купуються, але на них не можна покластися […]

Людям легше скривдити того, хто діє добром, ніж того, хто викликає побоювання, бо любов підтримується узами вдячності, які люди через свої погані схильності розривають за першої вигідної для себе нагоди. Страх же полягає в боязні покарання, яка тебе ніколи не полишає. При всьому тому державець повинен вселяти страх так, щоб, не розраховуючи на любов, уникнути й ненависті, бо цілком можна бути грізним і водночас не бути ненависним. Для цього досить утримуватися від зазіхань на майно своїх підданих і співгромадян та на їхніх жінок, а якщо все ж виникне потреба завдати комусь кровної кривди, то робити це за наявності належного виправдання й очевидної причини. Але найголовніше — не можна зазіхати на чуже добро, бо люди швидше забудуть про смерть батька, ніж про втрату спадщини. Крім того, привід для конфіскації завжди знайдеться, і той, хто житиме з грабунку, завжди знайде нагоду накласти руку на чужу власність. Натомість причин для особистих кривд значно менше, і наважитися на них не так легко. Але коли державець зайнятий військом і керує багатьма солдатами, необхідно зовсім не зважати на докори в жорстокості, без якої ніколи не вдавалося підтримувати у війську єдність і боєздатність. […]

Отже, повертаючись до питання про любов і страх, я роблю висновок: оскільки любов, яку відчувають люди, залежить від них самих, а страх — від державця, мудрий же правитель повинен спиратися на те, що в його владі, а не у владі інших, то йому слід лише докладати зусиль, аби уникнути ненависті, як було сказано вище.

Наскільки похвально для державця тримати слово й діяти з чистим серцем, без хитрощів, розуміє кожен. Проте досвід нашого часу показує, що великі справи здійснили ті державці, які мало дбали про те, щоб тримати слово, й уміли дурити людей своїми вивертами. Зрештою вони брали гору над тими, хто покладався на чесність.

Розсудливий правитель не може й не повинен бути вірним обіцянці, якщо це обертається проти нього й зникли причини, що спонукали його дати слово. Якби всі люди були добрими, це була б погана порада, але оскільки вони схильні до зла й не будуть вірними тобі, ти не зобов’язаний бути вірним їм. Дотепер усі державці мали вдосталь законних приводів, щоб виправдати порушення обіцянки. Можна було б навести безліч сучасних прикладів і показати, скільки мирних договорів, скільки зобов’язань було порушено й знецінено через невірність державців, — хто з них краще використовував лисячу натуру, тому завжди більше щастило.

Кожен бачить, яким ти здаєшся, мало хто розуміє, яким ти є насправді, і ці нечисленні не наважаться виступити проти думки більшості, на боці якої — велич держави, що її захищає, тож у діях усіх людей, а особливо державців, які нікому не підсудні, дивляться на результат. Нехай державець переможе й збереже державу: засоби завжди вважатимуть гідними, і кожен їх хвалитиме, тому що натовп поглинутий видимістю й наслідками подій, а у світі всюди лише натовп, і думка небагатьох має вагу, коли більшості немає на що спертися. Один із державців нашого часу, якого незручно називати, тільки й проповідує, що вірність і мир, хоча сам є заклятим ворогом і того, й іншого. І якби він дотримувався своїх закликів, то давно позбувся б і свого впливу, і володінь.

Зневагу до державця викликають мінливість, легковажність, зніженість, боягузтво й нерішучість — цих підводних каменів державець повинен остерігатися найбільше й намагатися надати своїм діянням величі, відваги, ґрунтовності й могутності, своїх рішень у приватних справах підданих дотримуватися неухильно й так себе поставити, щоб ніхто й не думав обдурити його або збити з пантелику.

Що ж до підданих, то, поки зовнішні справи в порядку, слід боятися лише таємних змов, від яких державець може убезпечитися, уникаючи ненависті й зневаги та живучи в злагоді з народом, чого необхідно домагатися, як докладно говорилося вище. Один із найдієвіших засобів проти змов полягає в тому, щоб не викликати загальної ненависті, бо вбивством державця змовники сподіваються догодити народові. Якщо ж вони на це не сподіваються, навряд чи наважаться на такий учинок, бо на цьому шляху на них чекають незліченні перешкоди.

Змовник не може діяти сам, а товаришами йому служать лише ті, кого він вважає невдоволеними.

Із цього приводу можна навести багато прикладів, але я хочу обмежитися одним, що стався на пам’яті наших батьків. Мессер Аннібале Бентівольйо, колишній державець Болоньї, — дід нинішнього мессера Аннібале, загинув від рук змовників Каннескі, і єдиним його спадкоємцем залишався мессер Джованні, який тоді був іще в пелюшках. Однак одразу після вбивства народ повстав і перебив усіх Каннескі. Причиною була прихильність народу, якою користувався в той час дім Бентівольйо; […]

[…] прихильність була настільки великою, що болонці, через відсутність після смерті Аннібале належних правителів, вирушили до Флоренції, де, як з’ясувалося, жив один із представників роду Бентівольйо, якого доти вважали сином коваля, і вручили цій людині владу у своєму місті. І він користувався нею доти, доки мессер Джованні не досяг прийнятного для правителя віку.

Звідси можна вивести ще одну корисну пораду: доручення, яке викликає неприязнь, державцеві слід давати іншим, а благодіяння чинити самому.

Не слід лише завдавати тяжких кривд комусь зі слуг чи наближених, які становлять придворний штат, про що не подумав Антонін, віддавши на ганебну смерть брата згаданого центуріона і, попри постійні погрози останнього, залишивши його серед своїх охоронців. Такий учинок був небезпечним безрозсудством, яке погубило Антоніна.

Тому і тоді, і раніше найпевніше для неї було б уникати народної ненависті, замість того щоб покладатися на фортецю. Підсумовуючи все сказане вище, я можу схвалити і того, хто будує фортеці, і того, хто цього не робить, але повинен засудити кожного, хто, покладаючись на фортецю, не дбатиме про прихильність народу.

[…] нещодавно вторгся до Франції, і, таким чином, він завжди виношував і здійснював великі задуми, які тримали в напрузі й вражали розум його підданих, що очікували їхніх наслідків. Усі ці події йшли одна за одною, тож у людей ніколи не залишалося нагоди в проміжку замислити проти нього щось лихе.

[…] Як правило, той, хто не має до тебе дружніх почуттів, пропонуватиме нейтралітет, а союзник вимагатиме виступити на його боці зі зброєю в руках. Нерішучі державці, бажаючи уникнути миттєвої небезпеки, найчастіше обирають середній шлях, і він найчастіше приводить їх до краху.

Державець повинен також виявляти себе шанувальником усіх видатних чеснот і заохочувати осіб, які відзначаються в будь-якому мистецтві. Крім того, йому слід переконати громадян, що вони можуть спокійно займатися своїми справами, як-от торгівлею, землеробством та іншими підприємствами, аби сільський житель міг прикрашати свій маєток, не боячись, що його відберуть, а купець — перевозити товари, не боячись податків. Тих, хто бажає чинити так, і всіх, хто збирається примножувати володіння й багатства держави, правитель повинен винагороджувати.

Важливим для державця є добір осіб, які йому служать, бо їхня придатність залежить від розсудливості правителя. Перше судження про розум владної особи можна скласти, глянувши на її оточення: якщо ці люди відзначаються здібностями й вірністю, його можна вважати мудрим, бо він зумів оцінити їхні здібності та зберегти їхню вірність. Інакше про державця можна скласти негативну думку, і найпершої помилки він припускається саме під час цього вибору.

[…] існує три ступені розуму: перший доходить до всього сам, другий засвоює те, що зрозуміли інші, а третій не здатний ані на перше, ані на друге, і перший розум можна назвати чудовим, другий — видатним, а третій — нікчемним […]

Але для того, щоб державець міг пізнати радника, є безпомилковий спосіб. Коли ти бачиш, що радник думає більше про себе, ніж про тебе, і в усіх учинках шукає власної користі, такий радник ніколи не стане добрим, і ти не зможеш йому довіряти, бо той, кому державець вручає владу, повинен думати не про себе, а про державця й навіть не згадувати в розмові з ним нічого іншого. Водночас, щоб зміцнити добрі якості радника, державець повинен дбати про нього, обдаровувати його багатствами й почестями, прив’язувати до себе, наділяти почесними званнями й посадами, щоб той бачив, що не може обійтися без державця, і щоб надмір почестей позбавив його бажання нових почестей, надмір багатства — бажання нових багатств, а надмір посад змусив боятися змін. І коли взаємини державців та їхніх радників такі, вони можуть довіряти одне одному, інакше ж обидва погано скінчать.

[…] захистити себе від лестощів можна, лише давши зрозуміти, що правда, сказана в очі, тебе не ображає, але якщо кожен почне говорити тобі правду в очі, люди перестануть тебе поважати. Тому розсудливий державець повинен дотримуватися середини, обравши у своїх володіннях кількох мудреців і дозволивши тільки їм говорити собі правду, але лише про те, про що він запитує, і ні про що інше. Водночас йому слід питати цих людей про все й вислуховувати їхні думки, а потім вирішувати по-своєму. Кожному з цих радників він повинен дати зрозуміти, що чим вільніше вони висловлюватимуться, тим приємніше буде державцеві. А крім них йому не слід нікого слухати, він повинен виконувати одного разу ухвалені рішення й наполягати на їх виконанні.

[…] у такому разі державця погублять підлесники або він стане мінливим у рішеннях через надмір думок і почне втрачати повагу оточення. Із цього приводу я хочу […]

Отже, слід зробити висновок, що добрі поради, від кого б вони не походили, повинні залежати від розсудливості державця, а не розсудливість державця — від добрих порад.

Ось чому, як я казав, діючи по-різному, дві особи можуть прийти до одного результату, а з двох інших, які діють однаково, одна досягає мети, а інша — ні. Від цього залежить і мінливість добробуту, бо коли хтось керується обережністю й терпінням, а час та обставини цьому сприяють, він процвітає. Якщо ж час та обставини змінюються, ця людина гине, бо зберігає свій колишній спосіб дій. І немає людей настільки розсудливих, щоб вони могли до цього пристосуватися, як через те, що важко змінити схильності своєї натури, так і тому, що людина, яка весь час досягає успіху на одному шляху, не наважується з нього зійти. Тож людина обережна, коли треба йти напролом, не здатна на це й зазнає краху.

Протягом всієї історії людства, ймовірно, з кінця епохи неоліту, люди поділялися на три класи: вищий, середній і нижчий. Розподіл цей грунтувався на різних принципах, мав безліч найменувань, кількісне співвідношення класів, а також їхнє ставлення один до одного змінювалися від століття до століття, але основна структура суспільства ніколи не мінялась. Навіть після величезних потрясінь і, здавалося б, незворотних змін, завжди вибудовувалась одна і та сама модель суспільства. Цей процес був наче гіроскоп, який завжди повертається до рівноваги, незалежно від того, як сильно його штовхати в ту чи іншу сторону. Ці суспільні групи мають абсолютно несумісні цілі… «Джуліє, ти там не спиш?» — уточнив Вінстон. «Ні, любове моя, я слухаю. Продовжуй. Це чудесно». Він продовжив читати: Ці суспільні групи мають абсолютно несумісні цілі. Мета Вищого класу — залишатися на своєму місці. Мета Середнього — помінятися місцями з Вищим. Мета Нижчого, якщо вона у них є (оскільки незмінною характеристикою нижчого класу є те, що вони занадто сильно пригнічені своєю важкою працею, щоб думати про що-небудь за межами свого повсякденного життя), полягає в тому, щоб скасувати всі відмінності і створити суспільство, в якому всі люди рівні. Таким чином, протягом всієї історії людства боротьба, по суті одна і та сама у своїх основних рисах, повторюється знову і знову. Довгий час створюється враження, що вищий клас міцно тримає владу в своїх руках, але завжди рано чи пізно настає момент, коли він втрачає або віру в себе, або свою здатність ефективно управляти, або і те, і інше. Внаслідок цього його скидає середній клас, який переманює на свій бік нижчий клас, вдаючи, що бореться за їх загальну свободу та справедливість. Як тільки середній клас досягає своєї мети, він повертає нижчий у їх старе положення, тобто рабство, а сам стає вищим класом. Тим часом новий середній клас відшаровується від однієї з інших груп або від них обох, і боротьба починається знову. З трьох груп тільки нижчий клас ніколи не досягає своїх цілей навіть тимчасово. Однак сказати, що протягом всієї історії матеріального прогресу не було, було б несправедливим перебільшенням. Навіть сьогодні, в період занепаду, середня людина живе у кращих умовах, ніж кілька століть тому. Але ні зростання добробуту, ні пом'якшення звичаїв, ні реформи, ні революція не наблизили людську рівність ні на міліметр. Для нижчого класу будь-які історичні зміни завжди означали не більше ніж просто зміна їх господарів.

Тепер концепцію людського суспільства почали критикувати ті, хто ще не мав влади, а тільки сподівалися захопити її найближчим часом. У минулому середній клас влаштовував революції під гаслами рівності, а потім, щойно стара тиранія була повалена, встановлював нову — свою.

Нерівність була ціною цивілізації.

Нову аристократію становили здебільшого бюрократи, вчені, технарі, організатори профспілок, експерти по рекламі, соціологи, вчителі, журналісти і професійні політики. Цих людей, вихідців із середнього та вищого робітничого класу, звів разом і об'єднав безплідний світ монополістичної промисловості та централізованої влади. У порівнянні зі своїми колегами-революціонерами минулих століть, вони були менш жадібними і менше чіплялися за розкіш, але вони більше прагнули чистої абсолютної влади, а ще вони були більш свідомими щодо того, що вони роблять, і були більш наполегливо налаштовані знищити опозицію. Саме остання відмінність була кардинальною. У порівнянні з нинішньою тиранією всі тиранії минулого здавалися млявими і неефективними.

Однак винахід друкарського станку полегшив маніпулювання громадською думкою, а кіно і радіо вдосконалили цей процес ще більше. З розвитком телебачення і технічного прогресу в цілому, з появою можливості одночасно приймати та передавати сигнали на одному і тому ж апараті, поняття особистого життя і приватності було остаточно знищено. Кожен громадянин (або, якщо бути більш точним, кожен громадянин, який вважався досить важливим, щоб за ним велося спостереження) двадцять чотири години на добу знаходився під контролем поліції і в його вуха вкладалася офіційна пропаганда, при цьому всі інші канали зв'язку були закриті та недоступні. Вперше з'явилася можливість домогтися не лише повного підпорядкування волі держави, але і повної єдності думок з усіх питань.

У післяреволюційні роки Партія змогла зайняти свою керівну позицію майже без опору, бо весь процес був представлений як акт колективізації. Завжди вважалося, що якщо клас капіталістів буде експропрійовано, за цим повинен послідувати соціалізм. І, безсумнівно, капіталісти були в даному випадку експропрійовані. У них було відібрано все — фабрики, шахти, земля, будинки, транспорт. І оскільки ці речі більше не були приватною власністю, це означало, що вони повинні перейти у державну власність. АНГСОЦ, який розвинувся на основі більш раннього соціалістичного руху і успадкував його термінологію, фактично виконав головний пункт своєї соціалістичної програми, в результаті чого, як і було задумано спочатку, економічна нерівність стала постійним явищем.

Є чотири способи усунення правлячої групи від влади. Або вона завойована ззовні, або керує настільки неефективно, що маси повстають проти неї, або вона дозволяє сформуватися сильному і незадоволеному середньому класу, або вона втрачає впевненість у собі і готовність управляти.

Друга небезпека також носить чисто теоретичний характер. Маси ніколи не повстають самі по собі, і вони ніколи не повстають лише тому, що їх гноблять.

Що стосується проблеми перевиробництва, яка існує в нашому суспільстві з моменту появи машинної техніки, то вона вирішується за допомогою підтримання стану безперервної війни […]

Океанія. На вершині піраміди стоїть Старший Брат. Він непогрішимий і всемогутній. Вважається, що кожен успіх, кожне досягнення, кожна перемога, кожне наукове відкриття, всі знання, вся мудрість, все щастя і вся чеснота виходять безпосередньо від нього, завдяки його розумному керівництву та натхненню. Старшого Брата ніхто ніколи не бачив. Він — обличчя на плакатах, голос на телеекрані. Ми можемо бути впевнені, що він ніколи не помре, і також вже існує значна невизначеність щодо того, коли він народився. Старший Брат — це той вигляд, в якому Партія бажає показати себе світові. Його функція — бути об'єктом обожнювання, страху та поваги, тобто емоцій, які легше відчувати по відношенню до людини, а не до якоїсь організації. Трохи […]

Вони не розуміли, що спадкоємність олігархії не обов'язково повинна бути кровною, і ніхто з них не здогадався проаналізувати той факт, що спадкова аристократія завжди була недовговічною, тоді як організації, засновані на наборі до своїх лав, такі як, наприклад, католицька церква, існували сотні, а то і тисячі років.

Правляча група залишається правлячою, поки вона може призначати своїх наступників. Партія дбає не про збереження своєї крові, а про збереження себе як структури. Неважливо, хто конкретно наділений владою, головне, щоб ієрархічна структура суспільства залишалася незмінною.

Минуле — це те, що узгоджується із записами та спогадами. А оскільки Партія повністю контролює всі записи, як, власне, і розуми своїх членів, з цього випливає, що минуле таке, яким його бачить Партія. Звідси також випливає, що хоча минуле можна змінити, воно ніколи не змінювалося, адже коли воно відтворюється у тій формі, яка необхідна на даний момент, ця нова версія минулого і є справжнім минулим, і ніякого іншого минулого ніколи і не могло бути.

Всі минулі олігархії втратили владу або тому, що вони задеревеніли, або тому, що стали занадто м'якими. Або вони стали дурними і зарозумілими, і не змогли пристосуватися до обставин, внаслідок чого і були повалені. Або вони стали занадто ліберальними і боязкими, пішли на поступки, коли їм слід було застосувати силу, і знову ж таки були повалені. Тобто крах був наслідком або їх свідомих дій, або несвідомих.

[…] секрет вічної незламної влади полягає у тому, щоб віра в свою непогрішність поєднувалася з вмінням вчитися на помилках минулого.

Найбільш раціонально ставляться до війни підкорені народи спірних територій. Для цих людей війна — це нескінченне лихо, яке ламає та руйнує їхні життя, як цунамі, знову і знову. Їм абсолютно байдуже, яка сторона перемагає. Вони чудово розуміють, що зміна правителя означає всього лише те, що вони будуть виконувати ту ж роботу, що і раніше, але тепер для нових господарів, які будуть ставитися до них так само погано, як і старі. Трохи більш привілейована робоча сила, яку ми звемо «проли», лише час від часу усвідомлює війну. Коли це необхідно, в них можна штучно розпалити шалений страх і ненависть, але коли вони надані самим собі, їх взагалі не турбує те, що йде війна. Істинний військовий ентузіазм проявляється у рядах Партії та, перш за все, серед членів Внутрішньої Партії.

В завоювання світу твердо вірять ті, хто знає, що це неможливо. Це своєрідне поєднання протилежностей — знання і незнання, цинізму і фанатизму — є однією з головних відмінних рис населення держави Океанія.

Те, що ви перебуваєте в меншості, нехай навіть ця меншість складається з вас одного, не означає, що ви з'їхали з глузду.

Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам; 8 бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить, а хто стукає відчинять йому. 9 Чи ж то серед вас є людина, що подасть своєму синові каменя, коли хліба проситиме він? 10 Або коли риби проситиме, то подасть йому гадину? 11 Тож як ви, бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, скільки ж більше Отець ваш Небесний подасть добра тим, хто проситиме в Нього!

Я тому говорю до них притчами, що вони, дивлячися, не бачать, і слухаючи, не чують, і не розуміють.

21 Петро приступив тоді та запитався Його: «Господи, скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз?» 22 Ісус промовляє до нього: «Не кажу тобі до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!

9 А Я вам кажу: хто дружину відпустить свою не з причини перелюбу, і одружиться з іншою, той чинить перелюб. І хто одружиться з розведеною, той чинить перелюб».

16 Як побачили ж книжники та фарисеї, що Він їсть із грішниками та з митниками, то сказали до учнів Його: «Чому то Він їсть із митниками та з грішниками?» 17 А Ісус, як почув, промовляє до них: «Лікаря не потребують здорові, а слабі. Я не прийшов кликати праведних, але грішників на покаяння».

[…] є гарна відповідь Фемістокла одному серіфійцеві, який ганив його й стверджував, що своєю славою Фемістокл[10] завдячує не самому собі, а своєму містові: «Справді, я б не став знаменитим, якби був серіфійцем, зате ти не прославишся, навіть якщо будеш афінянином».

[…] людина не при здоровому глузді?

Чи буде гарним і корисним учасником у грі в шашки той, хто справедливий, або той, хто вміє грати? — Той, хто вміє грати. — А для викладання цегли або каменю справедлива людина як учасник корисніша й краща, ніж будівничий? — У жодному випадку.

А хто здатен вберегтися й сховатися від хвороби, той ще більше здатен довести до хворобливого стану іншого? — Мені здається, що так. — І військовий табір оберігає краще той, хто здатен також потай пробратися в задуми суперника й передбачити його дії? — Звичайно. — Отже, той майстер берегти, хто здатен і обманути. — Очевидно. — Отже, якщо справедлива людина здатна зберігати гроші, то вона здатна й вкрасти їх.

— Адже охолоджувати, я гадаю, є властивістю не тепла, а того, що йому протилежне. — Так. — І зволожувати — властивість не сухості, а протилежного. — Звичайно. — І шкодити — властивість не гарної людини, а навпаки. — Очевидно. — Між тим справедлива — це гарна людина. — Звичайно. — Отже, Полемарху, не справа справедливої людини шкодити — ні Другові, ні комусь іншому; це справа того, хто протилежний йому, тобто людини несправедливої. — Гадаю, Сократе, ти цілковито маєш рацію. — Отже, якщо хтось стверджуватиме, що віддавати кожному належне — справедливо, й розумітиме це так, нібито справедлива людина мусить завдавати шкоди ворогам, а друзям чинити користь, то він зовсім не мудрець, […]

[…] в кожній державі силу має той, хто біля влади? — Звісно. — Закони встановлює всіляка влада на свою користь: демократія — демократичні закони, тиранія — тиранічні, так само й у інших випадках. Встановивши закони, оголошують їх справедливими для підвладних — це і є якраз те, що корисно для влади, а того, хто їх порушить, карають як порушника законів і справедливості. Так от я й кажу, поважний Сократе: у всіх державах справедливістю вважають одне й те ж, а саме те, що придатне для існуючої влади. А вона — сила, от і виходить, якщо хтось правильно міркує, що справедливість — скрізь одне й те саме: те, що годиться сильнішому. — Тепер я зрозумів, що ти кажеш. Спробую також збагнути, чи правильно це чи ні. У своїй відповіді ти назвав придатне справедливим, хоча мені ти заборонив так відповідати. Від себе додам лише: «для сильнішого». — Нікчемний, одначе, додаток! — Ще не зрозуміло, може він і важливий. Але зрозуміло, що слід розглянути, чи маєш ти рацію. Я теж згоден, що справедливість є дещо придатне. Але ти додаєш «для сильнішого», а я цього не знаю, тож це треба ще раз розглянути як слід.

Отже, Фрасімаху, і будь-хто, хто чимось керує, ніколи, оскільки він є управителем, не має на увазі й не приписує того, що корисне йому самому, а тільки те, що корисне для його підлеглого, для котрого він і творить. Що б він не казав і що б не робив, завжди він дивиться, що корисне для підлеглого і що тому годиться.

— Так от, гарні люди тому й не погоджуються правити — ні за гроші, ні через пошану: — вони не бажають ставати ні найманцями й відкрито отримувати винагороду за управління, ні злодіями й потайки користуватися його вигодами; так само й пошана їх не приваблює — адже вони не честолюбні. Щоб вони згодилися керувати, треба зобов’язати їх до цього й застосовувати покарання.

Ось, мабуть, причина, чому вважається ганебним добровільно домагатися влади, не дочекавшись необхідності. А найбільше покарання — це бути під владою людини гіршої, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати. Мені здається, саме через побоювання такого покарання порядні люди й керують, коли знаходяться при владі: вони беруть владу в свої руки не тому, що очкують чогось доброго й знаходять у цьому задоволення, а через необхідність, […]

І добре чиниш. Потіш мене ось ще чим: скажи, як, на твою думку, держава, чи військо, чи розбійники, чи злодії, чи ще якийсь народ, що несправедливо розпочинає якусь справу, соже що-небудь зробити, якщо ці люди будуть ставитися один до одного несправедливо? — Звичайно, ні.

А якщо не будуть ставитися несправедливо, тоді зможуть? — Ще б пак! — Адже несправедливість, Фрісимаху, спонукає до конфліктів, ненависті, міжусобиць, а справедливість — до однодумства й дружби[28]. Чи не так?

— То що ж? Хто працює краще — той, хто володіє багатьма уміннями, чи лише одним? — Той, хто володіє одним.

Невже ж варто лише взяти щит або іншу зброю й начепити військове спорядження — і зразу станеш спроможним битися, чи то в битві важким озброєнням, чи в якійсь іншій? Жодна зброя лише через те, що вона опинилася в чиїхось руках, нікого не зробить зразу майстром або атлетом і не буде користі, якщо людина не вміє з нею поводитися й недостатньо вправлялася. — Інакше ця зброя була б безцінною!

[Роль стану воїнів у ідеальній державі] — Отже, чим важливішою є військова справа, тим більше вона несумісна з іншими заняттями, — адже вона потребує майстерності й великої наполегливості. — Гадаю, що це так. — Для цієї справи треба мати відповідні природні нахили. — Звичайно.

[…] адже кожен може добре робити лише одну справу, а не багато: якщо він спробує взятися за інші, у нього нічого не вийде й ні в чому він не заявить про себе.

Навіть замолоду, коли пропонуєш їм завдання, треба спостерігати, у чому хто з-поміж них буває особливо забудькуватим і кого легко обманути. Відбирати слід тих, у кого […]

[…] добра пам’ять і тих, хто не піддається обману, а хто не такий, тих не брати. Чи не так? — Так. — Треба також навантажити їх працею, незгодами й змаганнями й у цьому виявляти те ж саме. — Правильно. — Треба, отже, влаштувати для них випробування й третього типу, тобто перевірку за допомогою спокуси, й при цьому за ними треба спостерігати[152]. Так само, як лошат ганяють під шум і галас, щоб виявити, чи лякливі вони, так і юнаків треба наразити спершу на щось страшне, а тоді, навпаки, на приємне, випробувати їх набагато дужче, ніж золото в вогні: так з’ясується, чи піддається юнак спокусі, чи у всьому він благопристойний, чи добрий він сторож як для самого себе, так і для музичного мистецтва, якому його навчали, чи покаже він себе за будь-яких обставин помірним і гармонійним, здатним принести якомога […]

— А ще більш легким буде їм те, про що ми вже згадували, коли казали, що нащадки воїнів, якщо вони вродилися невдалими, требе переводити до інших станів, а значних людей з інших станів — до воїнів. Цим ми хотіли показати, що й кожного з решти громадян треба налаштувати на ту одну справу, до котрої вони мають хист, щоб вони робили лише ту справу, котра їм властива, і кожен становив би цілість, а не множину: так і вся держава в цілому стане єдиною, а не множинною.

Такі: молодшим належиться мовчати біля старших, поступатися їм місцем, підводитися в їхній присутності, поважати батьків[168]; далі йде все, що стосується зовнішності: зачіска, одяг, взуття й таке інше. Чи ти не згоден?

— Далі. Хіба не кумедне в них ось ще що: своїм найлютішим ворогом вони вважають того, хто каже їм правду, а саме, що, поки вони не припинять пиячити, переїдати, віддаватися утіхам кохання й бездіяльності, їм анітрохи не допоможуть ні ліки, ні припарки, ні розрізи, а також замовляння, амулети й таке інше.

— Саме так. — Хіба це не смішно: «перемогти самого себе»? Виходить, що людина долає того, хто цілком очевидно поступається сам перед собою, тож той, хто поступається, й буде тим, хто перемагає: адже при всьому цьому мова йде про одну й ту саму людину. — Звичайно. — Але мені здається, саме цим і хочуть сказати, що в самій людині, в її душі є певна краща частина й певна гірша, і, коли те, що за своєю природою краще, опановує гірше, у такому разі кажуть, що вона «опановує саму себе»: […]

Багато найрізноманітніших бажань, задоволень і страждань простіше за все спостерігати у жінок і домашньої челяді, а поміж тими, кого називають вільними людьми, — у нікчемних представників більшості.

Тож чи не помічаєш ти цього в нашій державі: жалюгідні побажання більшості підкоряються в ній розумним побажанням меншості, тобто людей порядних?

Досить вже того, що переможці віднімуть у переможених плоди їхньої праці, та нехай не забувають вони, що мета — укладення миру: не вічно ж їм воювати!

— Отже, натовпу не властиво бути філософом. — Ні, не властиво. — І отже ті, хто вивчають філософію, неминуче викликатимуть її засудження. — Так, неминуче.

— І засудження з боку тих осіб, котрі у спілкуванні з черню намагаються їй догодити.

Підлітки й хлопчики мають отримувати виховання й вивчати філософію відповідно до їх юного віку, разом з тим неперервно турбуватися про своє тіло, поки вони ростуть і мужніють; філософії це допоможе.

[Геометрія] — Оскільки її застосовують у військовій справі, зрозуміло, що годиться. Під час облаштування таборів, захоплення міцевості, стягування й розгортання військ і різних інших військових шикуваннях як під час бою, так і в походах, звичайно, відчутною буде різниця між знавцем геометрії і тим, хто її не знає.

[…] адже нам відомо, яка нескінченна відмінність існує між людиною причетною до геометрії й непричетною.

— Тобто? — Вільнонародженій людині жодної науки не слід вивчати по-рабському. Щоправда, якщо тіло насилу змушують долати труднощі, воно від цього не стає гіршим, але насильно вкладене в душу знання не має міцності. — Це так. — Тому, друже мій, підживлюй своїх дітей науками не насилу, а граючись, щоб ти краще міг спостерігати за природними нахилами кожного. — Те, що ти кажеш, не позбавлене підгрунтя. — Пригадуєш, ми казали: треба брати дітей із собою на війну — звичайно, глядачами, на конях, а де безпечно, то й ближче; нехай вони спробують крові, як цуценята.

Сам Сократ, за Ксенофонтом, також вважає себе досвідченим «мисливцем на людей» і радить Критобулу «бути гарною людиною» й «ловити моральних людей» (Xen. Mem. II, 6, 28–29).

[…] їхній кінець людей і поганих і добрих». У Піндара — що «Зевс чинить і те й інше, […]

Народження дітей від батьків у «квітучому» віці (для жінок — від 20 до 30 років, а для чоловіків — приблизно з 25 до 55 років) визначене тут Платоном за аналогією зі спартанським законодавством. Ксенофонт (Rep. Lac. S 6) і Плутрах (Lye XV 4) повідомляють приблизно те ж саме. У «Законах» Платон також визначає межі віку: чоловік бере шлюб у 25–30 років (VI 772d) або в 30–35 (785b), жінка виходить заміж між 18 і 20 роками (785b). Ще Гесіод писав: До тридцяти не поспішай, але й за тридцять довго не тягни. Років у тридцять оженитися — ось час найкращий. Років чотири нехай зростає наречена, одружіться на п’ятому.

Переможці в Олімпійських іграх отримували багато привілеїв: вони, наприклад, обідали протягом усього життя за громадський рахунок або билися в бою в перших рядах поруч з царями (спартанці).

У Рендалла Ґарфілда до таких крайнощів не дійшло: він помер від серцевого нападу у віці тридцяти шести років.

– Я скажу тобі, що він залишив, – відповіла мама, коли вони рушили вгору пагорбом Броуд‑стрит. Боббі вже шкодував про своє питання, але, звичайно ж, було запізно. Коли мати розійдеться, її вже не зупиниш, ось у чому біда. – Він залишив страховий поліс, термін якого минув ще за рік до його смерті. А я про це й гадки не мала аж до самого кінця, й усі, разом з гробарем, вимагали свою частку того, чого в мене самої не було. А ще він залишив цілу копицю неоплачених рахунків, з ними я вже більш‑менш дала собі раду.

Його матері й справді не жилось як принцесі, і, звісно ж, зле, що її чоловік у тридцять шість віддав Богові душу на лінолеумі в чиємусь порожньому будинку, та іноді Боббі думав, що все могло скластися ще гірше. Наприклад, у них могло б бути аж двоє дітей. Або троє. Боже, навіть четверо. Або, скажімо, щоб прогодувати їх обох, їй довелося б піти на якусь справді важку роботу?

«Я довіряю йому (або їй) так же глибоко, як високо можу підняти фортепіано».